51. Формування пізнавального інтересу учнів.
Пізнавальний інтерес - це активне мотивоване емоційне ставлення суб'єкта до предмета пізнання,
яке має систематично враховуватись і розвиватись у процесі навчання, оскільки
безпосередньо впливає на формування і розвиток особистісної спрямованості
дитини.
Класифікація пізнавальних інтересів за різними
критеріями:
1. За стійкістю пізнавального інтересу.
Ситуативний
інтерес - епізодичне переживання, коли в дитини ще немає стійкого інтересу до
предмета, він виникає як реакція на щось нове, емоційно привабливе у змісті,
прояви інтересу мають тимчасовий характер.
Стійкий
інтерес - перетворення епізодичного переживання у емоційно-пізнавальне
ставлення до предмета, яке спонукає учнів прагнути до пізнання нового,
вирішувати пізнавальні завдання не тільки на уроці, але й у вільний час.
Інтерес-ставлення
- емоційно-пізнавальна спрямованість особистості, яка під впливом пізнавального
інтересу поступово змінює сенс життя дитини. Цей інтерес є достатньо глибоким.
Він закріплюється не тільки відповідною навчальною діяльністю, але
спостерігається й у пізнавальній активності поза межами навчального процесу.
2. За спрямованістю пізнавального інтересу.
Безпосередній
інтерес - до самого процесу діяльності - процесу пізнання або змісту
навчального матеріалу.
Опосередкований
інтерес - до результату діяльності (наприклад, до оволодіння якоюсь
спеціальністю).
3. За рівнем
дієвості інтересів.
Пасивний
інтерес - споглядальний, коли дитина лише сприймає цікавий для неї об'єкт.
Активний
інтерес - той, який спонукає дитину оволодіти об'єктом інтересу, він формує
розвиток особистості, характер, здібності.
Етапи
розвитку пізнавального інтересу за рівнем розвитку усвідомлення пізнавальних
потреб, стійкості інтересу та здатності особистості до пізнавальної активності:
Зацікавленість
- перший етап розвитку пізнавального інтересу, ситуативний інтерес. Його
основними характеристиками є нестійкість, довільний характер, вибіркова
пізнавальна активність учня, що виникає на його основі і швидко зникає.
Допитливість
- другий етап розвитку пізнавального інтерсу - характеризується прагненням
розширити свої знання з окремої теми, розділу, предмета, самостійно
розв'язувати пізнавальні проблеми. Психологічні характеристики цього етапу -
емоції здивування, почуття радості відкриття. Однак інтерес стосується лише
окремих питань змісту або окремих способів пізнавальної діяльності, хоча учні
вже здатні до тривалої пізнавальної активності в цьому напрямі.
Заглибленість
- на третьому етапі розвитку пізнавального інтересу він стає глибоким, стійким
та індивідуально значущим. Як правило, інтерес на цьому етапі стосується певної
галузі наукових знань, навіть виходячи за межі навчального предмета. Учень вже
усвідомлює наявність у себе такого інтересу і виявляє відповідну пізнавальну
активність. Під впливом пізнавального інтересу він прагне самостійно дізнатися
щось нове, опанувати теоретичні аспекти змісту, самостійно знайти (відкрити для
себе ) причину події, розкрити причинно-наслідкові зв'язки, встановити певні
закономірності.
4. За обсягом пізнавального інтересу: широкі інтереси (пов'язані з навчанням різних предметів,
з процесом навчання в цілому ); вузькі інтереси (вивченням одного предмета або
окремих тем, розділів);
Основні етапи процесу формування пізнавальних інтересів
учнів у навчанні: створення специфічних умов, що
сприяють появі особистих потреб у знаннях і в певному виді діяльності; виникнення
позитивного ставлення до навчання (мотиви та стимули навчальної діяльності); організація
пізнавальної активності учнів, яка завдяки певним формам і засобам навчання стимулює
розвиток пізнавального інтересу.
Поєднуючи
рівень розвитку пізнавального інтересу і характер пізнавальної активності
учнів, слід зазначити, що учням з аморфними інтересами потрібне поступове
формування позитивного ставлення до самостійного навчання. Для учнів з широкими
інтересами ефективні різні форми проблемного навчання, які б давали змогу
проаналізувати концепції та дійти власного висновку. Для учнів з розвиненим
інтересом потрібний вихід за межі програми, засвоєння наукових підходів та
принципів, постійне використання проблемно-пошукової діяльності.
Спрямованість
- четвертий етап розвитку пізнавального інтересу - характеризується свідомим
прагненням учнів до глибокого і міцного закріплення знань, до опанування
теоретичних засад науки і застосування їх на практиці. Пізнавальна активність
учня має стійкий тривалий характер, стає переважно творчою, спрямованою на
особисті відкриття в певній науковій галузі. На основі такого інтересу
поступово формується науковий світогляд, утверджуються стійкі переконання
особистості.
Серед
методів і форм організації пізнавальної діяльності дослідники найчастіше
називають ігри, дискусії, інтерактивні технології, постановку і розв'язання
проблемних і творчих завдань, залучення учнів до дослідницької роботи,
еврестичну бесіду.
52. Вирішення завдань розумового виховання.
Кожен учень
в процесі розвитку формує такі властивості розуму, які характеризують ті чи
інші сторони і форми мислення. Традиційно в педагогічній і психологічній
літературі, адресованій учителю, даються рекомендації розвивати мислення
взагалі і його окремі види. Серед видів називають діалектичне мислення,
логічне, абстрактне, узагальнене, категоріальне, теоретичне, індуктивне і
дедуктивне, алгоритмічне, технічне, репродуктивне і продуктивне, творче, системне.
Діалектичне мислення передбачає вміння бачити в явищі протилежності, тенденції їх розвитку,
зародження нових тенденцій.
Логічне мислення - це оволодіння учнем прийомами логічної обробки знань, тобто встановлення
узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше вивченим матеріалом,
приведення знань у певну впорядковану систему. Його характеризує уміння давати
визначення понять, а також оволодіння прийомами міркування, доведення,
спростування, підведення підсумків, висуванням гіпотез, прогнозів.
Абстрактне мислення передбачає уміння учня відриватися від несуттєвих, другорядних ознак,
виділяти загальні та суттєві і на цій основі формувати абстрактні поняття.
Узагальнене мислення характеризується умінням знаходити загальні принципи або способи дії, що
поширюються на певну групу явищ.
Категоріальне мислення - уміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних
ознак подібності.
Теоретичне
мислення передбачає здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення,
розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи інших галузей знань,
уміння бачити залежності і закономірності існуючих зв'язків між явищами.
Індуктивне
мислення передбачає рух думки від окремого до загального, від фактів до
узагальнень, висновків.
Дедуктивне
мислення пов'язане з мисленнєвим процесом, який характеризується рухом думки
від загального до окремого (наприклад, від правил до прикладів).
Алгоритмічне
мислення характеризується неухильним дотриманням інструкції чи розпорядження,
які-вказують строгу послідовність дій, що забезпечує отримання потрібного
результату.
Технічне
мислення пов'язане з мисленнєвою діяльністю в процесі інженерно-технічної
праці. Вона передбачає розуміння наукових основ і загальних принципів
виробничих процесів, психологічну готовність людини до роботи з технікою.
Репродуктивне
мислення характеризує мисленнєву діяльність, яка пов'язана з актуалізацією
засвоєних знань для розв'язання задач відомого типу або виконання дій у
знайомих умовах.
Продуктивне
(або творче) мислення пов'язане із самостійним вирішенням учнем нових завдань
на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і
засобів, необхідних для їх вирішення.
Системне
мислення проявляється в здатності людини виявляти зв'язки між науками, розуміти
загальнонаукові закони, які лежать в основі їх розвитку, мати узагальнені
уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства, що пов'язано з
формуванням наукового світогляду1.
Критичне
мислення (гр. kritike - мистецтво розбирати, судити) виявляється в здатності
самостійно вказати на причину загально прийнятих стандартів або заперечити їх,
висуваючи суттєві та переконливі аргументи.
Особистість,
яка критично мислить, використовує критичне мислення як засіб корекції та
ліквідації помилок, насамперед у власному мисленні. При цьому здійснюються не
окремі розумові дії та операції, а сам процес мислення, пов'язаний із такими
основними характеристиками, які відчуття життєвої ситуації, здатність до висновків,
самокорекція.
Шляхами вирішення завдань розумового виховання є навчання
і позакласна робота з учнями. Незалежно
від змістовного наповнення вони забезпечують умови для обговорення питань і
проблем, що мають для учня життєве значення, розвитку діалогу (полілогу),
формування уміння висловлювати свою думку, вислухати інших, наводити аргументи,
оцінювати їх вагомість, шукати протиріччя тощо.
У
позакласній роботі з цією метою використовують: сократівські бесіди, дискусії,
диспути, відверті розмови, інтелектуальні аукціони, ринги, захисти фантастичних
проектів, конкурси, олімпіади, ярмарки творчих робіт, КВК, фестивалі тощо.
53 Здійснення розумового виховання у позакласній і
позашкільній роботі.
Провідні шляхи
розумового виховання - це систематичні заняття на уроках,
побудованих на основі
принципів розвиваючого
навчання, позакласна робота
з розвитку інтелектуальної культури учнів. У
цілому ж розвиток
розумових сил і
здібностей школярів великою
мірою залежать від багатства інтелектуального життя школи.
Навчання тоді
повноцінне, коли воно
сприяє розумовому
розвиткові учнів, протікає
у їх органічній
єдності. Порушення цієї ціліності недопустиме. Та й головна
суть розумового виховання якраз і полягає в тому, що,
здобуваючи знання, дитина разом з тим
стає розумнішою. У процесі
навчання здійснюється головна
мета розумового виховання розвиток інтелекту.
У кожній
навчальній дисципліні, яка вивчається у початковій школі, закладені великі
можливості для розумового виховання. Треба тільки їх вміло використовувати. І в
першу чергу це стосується уроків рідної української мови та математики.
Мова і
мислення завжди нероздільні. Опановуючи рідну мову, діти разом із словами
набираються й розуму, набувають чужих думок, навчаються самі думати й ті думки
викладати словами. Математику справедливо називають царицею мислення.
Могутнім
фактором розумового виховання виступає прибігання до феноменальної мудрості
нашого народу, до невичерпних джерел фольклору. Народні казки, оповідання,
загадки, прислів'я і приказки, скоромовки, ігри, іграшки, забавки - це чудова
гімнастика розуму. Добре, якщо учні не тільки слухають і розповідають казки,
але й самі їх складають, пишуть твори-мініатюри, виконують творчі роботи і
завдання з усіх без винятку навчальних дисциплін за матеріалами спостережень
над явищами природи, над працею, творами мистецтва, а також роботи на теми, які
потребують моральної оцінки діяльності, поведінки, людських взаємин, як-от: «Як
ластівка робить гніздо», «Моя любима українська народна пісня», «Як зерно стає
хлібом», «Чарівний світ казки», «Вік живи - вік учись», «Книги читати - розуму
набирати», «Перші ознаки весни», «Що значить бути добрим сином/ доброю дочкою»,
«Розумний і дурень» та ін.
У початкових
класах, як відзначав В.Сухомлинський, спостереження необхідні дитині, як сонце,
повітря й волога необхідні рослині. Тут спостереження - найважливіше джерело
енергії розуму. Виховуючи молодших школярів,
треба вчити їх бачити в
звичайному незвичайне, шукати
й відкривати причинно-наслідкові зв'язки,
відповідаючи на запитання
«чому?». Школа спостережливості в молодшому віці - необхідна умова
розумового розвитку.
54. Розумове виховання в сім'ї
Розумове
виховання –
цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на
вироблення культури розумової праці. Розумове виховання – процес тривалий та
складний. Успіх його забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед
них займає живе спілкування з людьми. Саме такий обмін думками дуже потрібний у
спілкуванні з малими дітьми, коли вони формуються у дітей у формі уявлень про
навколишнє життя. По-справжньому піклуються про розумове виховання своїх дітей
ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у доступній формі відповідають
на численні запитання малят, всіляко підтримують їхню природну допитливість,
пробуджують увагу. Ніколи не треба забувати й щедро використовувати такі
чудові, перевірені багаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання,
як пісні, загадки, перекази, казки, легенди, оповідання, байки тощо. Головне
призначення розумового виховання родинна педагогіка вбачає в тому, щоб
розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх основі
пізнавальні інтереси. Розумове виховання в родині передбачає також підготовку
дітей до школи, допомогу їм в організації домашньої навчальної діяльності,
залучення їх до позашкільної навчальної роботи. Чи не головним в розумовому
вихованні є пробудження в дитини інтересу до знань;
55. Розумове виховання молодших школярів у сучасній
школі.
Загальноприйнятою
метою у світовій теорії і практиці гуманістичного виховання був і залишається
ідеал всебічно і гармонійно розвинутої особистості, який іде із глибини століть.
В Україні
загальна мета виховання - всебічний розвиток людської особистості як
рівновеликої цінності1 - конкретизується через систему виховних завдань, які
об'єднані в напрями. Так, інтелектуальне (розумове) виховання передбачає:
- засвоєння
системи знань, яка спроектована з відповідних навчальних предметів і містить
перелік смислових елементів суспільного досвіду (фактів, понять, означень,
теорем, законів, положень, правил, алгоритмів діяльності тощо);
- розвиток
пізнавального інтересу, творчої активності, мислення, раціональної організації
навчальної праці;
- розвиток
критичного мислення, здатності усвідомлю вати та відстоювати особисту позицію;
- вироблення
вміння самостійно здобувати знання;
- готовність
до застосування знань, умінь в практичній діяльності;
- формування
особистісного світогляду - узагальненого розуміння всього світу в цілому на
грунті великої кількості впорядкованих поглядів, переконань, ідеалів.
Розумове виховання – це цілеспрямоване й планомірне управління розвитком розуму і пізнавальних
здібностей шляхом збудження інтересу та інтелектуальної діяльності, озброєння
знаннями, методами їх набуття і використання на практиці, розвиток культури
розумової праці .
В процесі і
в результаті засвоєння наукових знань закладаються основи наукового світогляду.
Світогляд –
це система поглядів людини на природу, суспільство, працю, пізнання. Світогляд
передбачає глибоке розуміння явищ природи і суспільного життя, формування
уміння свідомо пояснювати ці явища і визначати своє ставлення до них; уміння
свідомо будувати своє життя, працювати, органічно поєднувати ідеї й справи.
Завдання розумового виховання:
1) засвоєння
певного обсягу наукових знань;
2)
формування наукового світогляду; пізнавальної активності;
3) розвиток
розумових сил, здібностей і талантів; пізнавальних інтересів; потреби
самоосвіти, системного поповнення своїх знань, підвищення рівня
загальноосвітньої і спеціальної підготовки.
Зміст розумового виховання визначається як стандартним, так і вільним вибором моделі інтелектуального
становлення особистості. Вітчизняна педагогіка володіє теорією розумового
виховання, системою принципів, методів, форм, інваріантними і варіативними
конструкціями управління і формуванням інтелектуального обличчя школяра.
Розумовий розвиток – процес розвитку розумових сил, здібностей і мислення учнів, що
здійснюється в результаті комплексу найрізноманітніших впливів. Розумовий
розвиток краще здійснюється за певних умов, зокрема в соціальному середовищі і
в процесі виховання, залучення до активної діяльності, навчання прийомів
пізнавальної діяльності. Означення "розумове виховання" і
"розумовий розвиток" містять поняття "мислення" і
"розумові здібності".
56. Суть і
завдання морального виховання
Моральне виховання - виховна діяльність школи і сім'ї, метою якої є формування стійких
моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі
засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.
Перед моральним вихованням поставлено такі завдання:
• оволодіння
особистістю правилами та нормами моральної поведінки;
• розвиток
почуттів;
• формування
переконань;
• формування
умінь і навичок моральної поведінки.
Зміст
морального виховання учнів зумовлений вимогами суспільства до формування
всебічно розвиненої особистості, рівнем його моральності. З огляду на це
завданням морального виховання в школі є формування національної свідомості й
самосвідомості учнів, прагнення жити в гармонії з природою, свідомої
дисципліни, обов'язку та відповідальності, поваги до закону, до старших, жінки.
57. Завдання морального
виховання у працях класиків педагогічної думки.
У Сократа моральне виховання невід’ємно
пов'язане з самовихованням, оскільки формуванняпереконань передбачає
довгочасну працю над собою. Самовдосконалення особистості філософ розумів як
процес, що триває протягом усього свідомого життя. Ксенофонт наводить такі
слова Сократа: „Краще за всіх живе, я гадаю, той, хто більше за всіх
піклується про те, щоб ставати якомога кращим, а приємніше за всіх — хто більше
усвідомлює, що він стає кращим”.
Видатний філософ тих часів Платон, своє
бачення системи виховання дітей і молоді в умовах рабовласницького суспільства окреслив у
творах "Держава", "Закони" та "Протагор", де
викладено багато думок щодо виховання дітей, розширення навчальних програм,
створення державної системи виховання, освіти для дорослих членів суспільстваі
самовдосконаленнялюдини протягомжиття . Аристотель у своєму етичному трактаті
„Нікомахова етика” писав, що метою моралі є навчити людину стати
моральною, а разом з тим і щасливою. Згідно з філософсько-педагогічною системою Платона і
Аристотеля, виховання має бути орієнтоване на розвиток гармонійної особистості,
що естетичне і моральне виховання є свідченням гармонії, реальні вияви якої
спостерігаються у спорті, астрономії, математиці та граматиці .
Представники стоїцизму навпаки визнавали
нездійсненність морального ідеалу, відображаючи складні суперечливіпроцеси,
властиві суспільствуперіоду розпаду античного світу. Вагомий внесок у розвиток педагогічної
думки зробив англійський філософ, просвітитель і педагог
Д. Локк. Локківська концепція морального
виховання спрямовувала на виконання пріоритетного завдання - формування
високоморальноїлюдини, громадянина, здатної утверджуватиморальні ідеали. Ґрунтовнурозробку
процес морального виховання дістав в етиці Дж. Дьюї, яка є осердям його
соціальної педагогіки. Вчений виходив насамперед із морального
досвіду людського життя. Суть і характер моральних норм,
принципів і настанов визначаються їх інструментальною здатністю забезпечувати
досягнення бажаної мети.
Опоненти Дж. Дьюї, Л. Кольберг і Р.
Мейє, характеризують таку моральну позицію як етичний релятивізм,
згідно з яким немає й не може бути загальних моральних цінностей і кожний має
керуватися власним розумінням моральних принципів або власним почуттям. Обґрунтування
ідеалу національної освіти належить К.Д.Ушинському, де важливе місце займають
питання виховання, у яких він спирався на ідею гармонійного розвитку
особистості. Гармонійно розвинутою він вважав людину, у якої поєднанні розумова
зрілість, моральна досконалість, фізична і естетична розвиненість. Головним,
К.Д. Ушинський, вважав моральне виховання: „Ми сміливо висловлюємо переконання,
що вплив моральний складає головне завдання виховання, більш важливе, ніж
розвиток розуму і наповнення голови знаннями.” Українська
система виховання належить до давніх педагогічних традицій нашого народу.
Проблемам морального виховання присвячені праці таких видатних українських
педагогів, як Г. Ващенко, А. Макаренко, В. Сухомлинський, О. Духнович У своїх
працях "Виховний ідеал", "Виховання любові до Батьківщини",
"Виховання волі і характеру",
Актуальними залишаються і на теперішній
час педагогічні погляди видатного українського педагога В.
Сухомлинського. Він, продовжуючи розвивати й поглиблювати ідеї А. Макаренка,
підкреслював, що шлях від морального поняття до морального переконання ”проходить
через єдність моральної звички і моральної свідомості. Далі йде тривалий, складний
процес формування особистих моральних переконань. Особисті моральні
переконання – це кінцевий результат морального виховання, головний показник,
який характеризує духовнеобличчя людини, єдність думки і вчинку, слова і діла в її
поведінці
58. Поняття про мораль, моральну свідомість, моральні
переконання, моральні почуття, моральні звички, моральну спрямованість.
Методологічна засада морального виховання.
Результати
морального виховання характеризуються поняттями "мораль",
"моральність", "моральна свідомість", "моральні
почуття", "моральні переконання", "моральна
спрямованість" та ін.
Мораль - система
ідей, принципів, уявлень, норм, оцінок, правил поведінки та діяльності, які
регулюють гуманні стосунки між людьми. Спирається вона не на норми права, а на
силу особистісного переконання, громадську думку, авторитет окремих осіб.
Моральність - воля до діяння і саме діяння відповідно до норм моралі.
Іншими
словами, моральність є реалізацією особистістю своїх моральних установок,
принципів, тобто моральною практикою.
Моральна свідомість - вираження ідеального належного, на яке орієнтується людина.
Вона може
бути суспільною (моральні погляди та оцінки груп) й індивідуальною (моральні
погляди та оцінки індивідів).
Її
співвіднесення з дійсністю відбувається не безпосередньо, а через моральні
приписи й оцінку діяльності людей.
Моральні почуття - стійкі переживання у свідомості людини, які зумовлюють її вольові реакції,
ставлення до себе, інших людей, явищ суспільного буття.
Разом з
моральною свідомістю моральні почуття є основою моральних переконань
особистості.
Моральні переконання - пережиті та
узагальнені моральні принципи, норми.
На основі
моральних переконань реалізується моральна спрямованість особистості.
Моральна спрямованість - стійка суспільна
позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і
виявляється як властивість особистості в різних умовах.
Методологічною засадою морального виховання є етика.
Етика - наука про мораль,
її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і
відповідних відносин між людьми в суспільстві.
59. Формування національної свідомості та самосвідомості
молодших школярів.
Зміст морального виховання учнів зумовлений вимогами суспільства до формування всебічно розвиненої
особистості, рівнем його моральності. З огляду на це завданням морального
виховання в школі є формування національної свідомості й самосвідомості учнів,
прагнення жити в гармонії з природою, свідомої дисципліни, обов'язку та
відповідальності, поваги до закону, до старших, жінки.
Формування
національної свідомості та самосвідомості передбачає виховання любові до рідної
землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України, освоєння національних
цінностей (мови, території, культури), патріотизм, що сприяє утвердженню
національної гідності, залучення учнів до практичних справ, формування почуття
гідності й гордості за свою Батьківщину.
Розвиток національної свідомості особистості, за спостереженнями
О. Вишневського, охоплює такі етапи:
1. Етнічне
самоусвідомлення особистості, яке є першоосновою, корінням патріотизму.
Етнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім'ї, з маминої
колискової, бабусиної казки, участі у народних звичаях та обрядах, із народної
пісні, причетності до народної творчості. У ранньому дитинстві формується культ
рідної оселі, сім'ї, предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в
процесі етнізації має рідна мова, засвоєнню якої до певного часу не повинні
заважати інші мови.
2.
Національно-політичне самоусвідомлення особистості. Припадає воно переважно на
підлітковий вік і передбачає усвідомлення дитиною себе як частини нації, своєї
причетності до неї як політичного феномена, що має чи виборює певне місце серед
інших націй. Важливими моментами цього етапу національного виховання є
відновлення історичної пам'яті, формування почуття національної гідності.
3.
Громадсько-державне самоусвідомлення особистості. Передбачає формування
правильного розуміння явищ патріотизму й націоналізму, виховання поваги до
національно-культурних цінностей інших народів, прищеплення почуття
національної, расової, конфесійної толерантності.
Великі
можливості для формування національної самосвідомості закладені в неписаних
законах лицарської честі, що передбачають: виховання любові до батьків, рідної
мови; вірність у коханні, дружбі, побратимство; готовність захищати слабших,
піклуватися про молодших, зокрема дітей; шляхетне ставлення до дівчини, жінки,
бабусі; непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;
відстоювання свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про
розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів; бережливе ставлення до рідної
природи, землі; сприяння у будівництві храмів, навчально-виховних і культурних
закладів; цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі,
можливостей свого організму, вміння завжди і всюди чинити благородно, виявляти
інші чесноти.
60. Формування загальнолюдських цінностей.
Процес глибинних змін у житті нашого суспільства висуває
як пріоритетну проблему виховання висококультурної, інтелектуальної, творчої
особистості, яка здатна забезпечити прогрес нації, вихід держави на рівень
цивілізованих країн світу. Розв'язання цього важливого завдання органічно
пов'язане із сучасним осмисленням морального виховання, пошуком таких моральних
орієнтирів і норм, які забезпечать повноцінне життя в усіх сферах людського
буття. Моральні цінності і відповідні їм норми є тим культурним кодом, який
визначає життєздатність суспільства, інтегрує повсякденну поведінку людей в
суспільне ціле, регулює соціальні конфлікти, забезпечує раціональність і
людяність способу життя. Без моральних норм не діють належним чином економічні
закони, не виконуються накази, розвалюються сім'ї, не забезпечує потрібних
результатів навчально-виховна робота школи, а культура поведінки стає
вихолощеною. У зв'язку з цим проблема формування моральних основ культури
поведінки учнів набуває виключної актуальності.
Пріоритет сучасної моральності - загальнолюдські
гуманістичні цінності. Критеріями цих цінностей виступають не лише уявлення про
такі моральні якості, як доброзичливість, повага до людської гідності,
милосердя, доброта, людяність, толерантність, порядність, вміння прощати, не
чинити зла, а й практичні дії, вчинки, мотиви, стимули і наміри людей. Особливе
значення має сформованість (розвиток) потреби в емоційному та духовному
контактах з людьми, потреба у самоповазі, співчутті і співпереживанні людям.
Але чільне місце поміж названих цінностей посідають гуманна поведінка,
виявлення поваги до людської гідності, людяність, бажання допомогти, прояви
довіри, толерантності.
Такі вимоги стоять перед загальноосвітньою школою в ряді
важливих державних документів (Концепція безперервної системи національного
виховання, Концепція позакласної виховної роботи в загальноосвітній школі,
Концепція школи нової генерації - української національної школи-родини.
Водночас на діяльність загальноосвітніх шкіл негативно впливає духовна криза суспільства,
втрата ним багатьох цінних орієнтирів, а також складні соціально-економічні та
політичні процеси нашого життя. Це виявляється в падінні вихованості шкільної
молоді, в її бездуховності, цинізмі, байдужості
не лише до суспільних, а й до шкільних справ, у зростанні рівня
злочинності.
Яку ж особистість ми вважаємо моральною? Людина стає
моральною особистістю, коли вона добровільно підпорядковує свої дії моральним
вимогам суспільства, усвідомлює їх значення й зміст, здатна ставити перед собою
моральні цілі й виробляти рішення відповідно до конкретних обставин, самостійно
оцінювати власні дії й вчинки оточуючих, виховувати себе, протистояти
середовищу. Це поняття дуже тісно пов'язане з іншими поняттями й проблемами
етико-філософського змісту, а саме: з поняттям обов'язку, відповідальності,
самосвідомості, совісті, самооцінки, переконання, розуміння сенсу життя, щастя
тощо. Всі вони є складниками морального світу індивіда. А моральний світ людини
- то система динамічна, яка постійно змінюється, вдосконалюється, то найбільш
саморегулююча система з ознаками прагнення до удосконалення. Головною його
ознакою є якісність. І знову ж таки суто моральною можна назвати лише
особистість із моральним світом, що виступає як система, що розвивається.
Моральне зростання особистості досить складне
психологічне явище, яке проходить у своєму формуванні довгий шлях. Кожна
моральна якість об'єднує у собі певну сукупність її основних ознак, з'ясування
яких дає можливість робити висновки щодо
розвитку цієї якості в учнів. Розвиток моральної самосвідомості, формування її
структури, інтерналізація і лібералізація моральних норм і цінностей,
особливості засвоєння моральних мотивів, що виступають еквівалентом
особистісної якості дитини, - це питання, які завжди турбували думки провідних
філософів, педагогів, психологів.
Зростання моральної самосвідомості особистості залежить від ступеня розвинутості її
когнітивного компонента, змістом якого є моральні знання, переконання та
моральна саморефлексія. Суттєву роль у становленні цього морального утворення
відіграє також емоційно-ціннісний компонент, який містить у собі моральні
почуття (совість, сором, вину) та цінності. Важливо не лише усвідомлювати
моральні норми та поняття, але й необхідно, щоб вони викликали емоційній відгук
у душі та були для нього значущими.
Поведінковий компонент презентується на основі моральної саморегуляції. Останню
характеризує наступне: 1) моральний самоконтроль як здатність регулювати свої емоційні стани з позиції
належного; 2) моральні дії та вчинки (А.О.Реан, Т.О.Флоренська, Г.А.Цукерман та
ін.) [ 2].
Слід пам'ятати - свідомість особистості неможливо
розглядати окремо від суспільної свідомості, зміна якої зрештою приводить до
зміни особистої свідомості окремої людини, формуючи моральну свідомість
особистості, неможливо не враховувати ті зміни, які відбулися в суспільстві.
Адже якщо в суспільстві назріла потреба перебудувати життя, то, безперечно,
доводиться переглядати й деякі поняття моралі. По-іншому й бути не може,
оскільки суспільний устрій, що існує нині, - його установи, звичаї, традиції, -
підтримують у суспільстві свій власний склад моральності. А будь-яка істотна
зміна у відносинах між різними прошарками суспільства веде за собою відповідну
зміну в розхожих моральних поняттях.
Нинішня система виховання у зв'язку з деформацією
багатьох традиційних духовних цінностей і зниженням морального рівня
суспільства насамперед повинна відзначатись комплексністю, орієнтуватися не
лише на потреби сучасної соціальної практики, а й на майбутнє. Її основу мають
становити досягнення світової науки, прогресивної вітчизняної педагогічної
думки, цінності людської культури. Їй не повинні бути властиві догматизм і
шаблон у підході до людини, ігнорування індивідуальності. Вона має бути
оперативною, гнучкою, гуманною, правдивою і справедливою.
При цьому провідною метою виховання залишається ідеал
особистості, здатної приймати рішення в ситуаціях морального вибору, нести
відповідальність за свої рішення перед мікросоціумом, своєю країною, людством.
Для вирішення цих завдань необхідні широкий і сміливий пошук нового, постійне
вдосконалення керівництва процесами соціалізації та самовиховання, насамперед з
боку школи, а також сім'ї, державних закладів, громадських організацій.
Комментариев нет:
Отправить комментарий