1-10

1. Поняття мети виховання.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства, що визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин змінюється і мета виховання. Наголошуючи на важливості визначення мети і завдань виховання, К. Ушинський писав: «Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності . Ось чому, ввіряючи вихованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це питання ясної й категоричної відповіді».

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуттям обов'язку й відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім'янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися та ін.

2. Сучасне звучання головної мети виховання відповідно до державних документів «про освіту»

Держава повинна забезпечувати:виховання особистості,  яка  усвідомлює  свою  належність  до Українського    народу,    сучасної    європейської   цивілізації,орієнтується в реаліях і  перспективах  соціокультурної  динаміки,підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється;збереження та   збагачення  українських  культурно-історичнихтрадицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь,української  мови,  а  також  до історії та культури всіх коріннихнародів  і  національних  меншин,  які   проживають   в   Україні,формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;виховання людини демократичного світогляду,  яка дотримується громадянських прав і свобод,  з  повагою  ставиться  до  традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу;формування у  дітей та молоді сучасного світогляду,  розвиток творчих здібностей  і  навичок  самостійного  наукового  пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості; підготовку кваліфікованих  кадрів,  здатних до творчої праці, професійного розвитку,  освоєння  та  впровадження  наукоємних  та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці;створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;підтримку дітей   та  молоді  з  особливостями  психічного  іфізичного розвитку;стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;етичне, естетичне виховання; екологічну, правову, економічну освіту;наступність і безперервність освіти; інноваційний характер навчально-виховної діяльності; різноманітність типів   навчальних   закладів,  варіативність

навчальних програм, індивідуалізацію навчання та виховання;моніторинг освітнього  процесу,  зростання  якості   освітніх послуг;створення умов    для   ефективної   професійної   діяльності педагогічних,  науково-педагогічних працівників відповідно  до  їх ролі у суспільстві.

III. Національний характер освіти і національне виховання

4. Освіта  має  гуманістичний  характер  і   грунтується   на культурно-історичних цінностях Українського народу, його традиціях і духовності. Освіта утверджує  національну   ідею,   сприяє   національній самоідентифікації,    розвитку   культури   Українського   народу, оволодінню   цінностями   світової   культури,   загальнолюдськими надбаннями.

5. Національне  виховання  є  одним  із головних пріоритетів, органічною  складовою  освіти.  Його  основна  мета  -   виховання свідомого   громадянина,  патріота,  набуття  молоддю  соціального досвіду,   високої культури   міжнаціональних    взаємовідносин, формування  у  молоді  потреби  та  уміння  жити  в громадянському суспільстві,  духовності  та  фізичної  досконалості,   моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури.

7. Національне виховання має  здійснюватися  на  всіх  етапах навчання дітей   та   молоді,  забезпечувати  всебічний  розвиток,гармонійність і цілісність особистості,  розвиток її здібностей та обдарувань,  збагачення  на цій основі інтелектуального потенціалу народу,  його  духовності  й  культури,   виховання   громадянина, здатного   до   самостійного   мислення,   суспільного   вибору  і діяльності, спрямованої на процвітання України  патріотичне виховання.

6. Національне  виховання спрямовується на залучення громадян до  глибинних  пластів   національної   культури   і   духовності, формування  у  дітей  та молоді національних світоглядних позицій, ідей,  поглядів і переконань на основі  цінностей  вітчизняної  та світової культури. Головними складовими  національного виховання є громадянське та

3. Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості

Усебічний розвиток людини, що є головною метою виховання, охоплює розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання в їх нерозривному зв'язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свій зміст і конкретні завдання.

Завдання розумового виховання:

1. Озброєння учнів знаннями основ наук.

2. Формування наукового світогляду та національної самосвідомості на базі засвоєння системи знань і соціального досвіду.

3. Оволодіння основними мислительними операціями (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизація) у процесі навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроках і самостійної роботи.

4. Вироблення вмінь і навичок культури розумової праці.

Завдання морального виховання:

1. Формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань.

2. Виховання моральних почуттів, які виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

3. Вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою і реалізовувалися б у будь-якій ситуації та умовах.

Завдання трудового виховання:

1. Психологічна підготовка особистості до праці.

2. Практична підготовка до праці.

3. Підготовка школярів до свідомого вибору професії.

Завдання естетичного виховання:

1. Формування естетичних понять, поглядів і переконань.

2. Виховання естетичних почуттів.

3. Виховання потреби і здатності створювати прекрасне в житті та мистецтві.

Завдання фізичного виховання:

1. Виховання здорової зміни.

2. Підготовка до захисту Батьківщини.

3. Підготовка до фізичної праці, виховання працездатності.

Цілі виховання класифікують:

а) за часом їх досягнення: загальні, етапні, оперативні

б) за змістом: пов'язані з формуванням окремих якостей особистості (патріотизму, гуманізму, громадської активності та ін.).  

4.Мета і завдання виховання у контексті думок педагогів.

Поняття виховання у педагогічній спадщині К.Ушинського близьке до сучасного антисцієнтистського, гуманістично-особистісного трактування. Таке розуміння виключає авторитаризм і карність у вихованні, передбачає сприйняття вихованця як суб’єкта виховання, і саме така сутність поняття “мистецтво виховання” у спадщині К.Ушинського. У його основі в К.Ушинського, перш за все, розуміння педагогіки, так як і політики, медицини, не як строгої науки, а “мистецтва”

Педагог зазначає, що наближує виховання до мистецтва наявність у ньому виховного ідеалу, оскільки наука лише вивчає те, що існує або існувало, а мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому майорить мета й ідеал його творчості. Певна річ, зазначає педагог, що в такому розумінні ні політику, ні медицину, ні педагогіку не можна назвати науками; бо вони не вивчають того, що є, але тільки вказують на те, що було б бажано бачити існуючим, та на засоби досягнення бажаного

Трактування К.Ушинським педагогіки як мистецтва виховання зовсім не зменшує ролі і значимості цієї галузі гуманітарного знання і людської діяльності а, навпаки, надає їй особливого статусу і ставить перед нею особливі вимоги: “Педагогіка – не наука, а мистецтво, − найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. …Як мистецтво складне і обширне воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво воно, крім знань, вимагає здібностей й нахилу, і як мистецтво ж воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який цілком ніколи недосяжний: до ідеалу довершеної людини”

Головним елементом в процесі виховання є виховна взаємодія суб’єктів виховання, в ході якої вихователь систематично і цілеспрямовано діє з метою розвитку і вдосконалення особистості, будує свою діяльність на основі зворотної інформації про її результативність [1,87-88]. Виховна взаємодія у процесі виховання вибудовується на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків між вихователем і вихованцем, діяльність яких є процесом вільним, творчим, активно-перетворювальним, емоційно забарвленим. Саме так К.Ушинський  визначає сутність процесу виховання, яке є мистецтвом. Педагог стверджує, що джерело і основа досконалості людини в ній самій, у її внутрішньому, душевному устрої, оскільки “і суспільство, і держава, і церква – почерпує із одного спільного джерела – індивідуальної моралі, яка в свою чергу будується на прагненні до істинної (не оманливої, не зовнішньої) досконалості”.

Структурними компонентами процесу виховання є його зміст і мета, які в сукупності цілей і завдань становлять мету виховання, його основне педагогічне завдання; форми і методи, суб’єкти педагогічної взаємодії, якими є вихователь та вихованець, матеріальні, духовні та соціальні цінності, норми тощо.

В основі змісту досконалого процесу виховання, за К.Ушинським, лежить ідея гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини як до найвищої цінності, орієнтація на особистісну спрямованість, створення умов, які забезпечують її вільний саморозвиток, збереження своєї індивідуальності, входження в соціум та активну життєву позицію соціально-ціннісного спрямування. Саме тому педагог вибудовує парадигму предмету виховання як педагогічного завдання виховання: людина – її душа – діяльність, і називає цей ряд “повним визначенням мети педагогічної діяльності”. Педагог висловлює тверде переконання, що основною метою виховання є людина, оскільки усе у цьому світі (і держава, і народ, і людство) існує тільки для людини, душа – домінуюча сутність людини у порівнянні з тілом, а домінуючою настановою душі є діяльність − “праця душевна, вільна, наповнююча душу людини”

К.Ушинський наголошує на зорієнтованості процесу виховання на особистості вихованця, який завжди є метою, а не засобом її досягнення. Саме у вихованцеві, а не поза ним педагог бачить ідеал як мету виховання, що потребує умов і засобів для розвитку: “виховання не має на меті розвиток науки, і для нього наука не мета, а один із засобів, якими воно розвиває в людині свій власний ідеал” Потрібно зазначити, що визначення К. Ушинським змісту процесу виховання відповідає його сучасному трактуванню, про що свідчить стаття К.Чорної в “Енциклопедії освіти”

У відповідності до змісту, педагогічних завдань виховання К.Ушинський вказує на підбір найбільш ефективних форм і методичних засобів виховання, які виокремлює на основі загальних методологічних настанов. К.Ушинський вибудовує концепцію виховання та ідеалу в ньому на принципі демократизму та гуманізму, відсутності адміністративної регламентації, примусу та заборон з боку вчителя.

Педагог вважає обов’язковим, щоб “будь-яке європейське громадське виховання, якщо захоче бути народним, то, перш за все, повинне бути християнським” А третьою основою громадського виховання, окрім народності і християнства, К.Ушинський називає науку, істини якої є знаряддям розвитку свідомості та самосвідомості людини. К.Ушинський вимагає від виховання дотримання принципу науковості, згідно з яким воно ґрунтується на знанні певних наук: “Фізіологія і психологія чи, мабуть, антропологія йдуть рука в руку, і обидві складають чи, в будь-якому разі, повинні складати основу мистецтва виховання, яке, за висловом Песталоцці, бере людину всю, її тіло і її душу” У межах дії принципу науковості у процесі виховання К.Ушинський стверджує своє бачення щодо психологічної основи освітньо-виховного процесу.Педагог говорить: “Бажав би від душі, щоб в основі розподілу предметів і в програми наших загальноосвітніх закладів увійшов психологічний закон розвитку душі людської, а не схоластична система поділу знань”

К.Ушинський неодноразово говорить про принцип природовідповідності, як основу навчання і виховання: “Основний закон дитячої природи можна висловити так: дитина вимагає діяльності безперестанно й стомлюється не діяльністю, а її одноманітністю та однобічністю… Педагог повинен насамперед учитися у природи і із спостереженого явища дитячого життя виводити правила для школи…”

Концепція досконалого виховання у педагогічній спадщині К.Ушинського відповідає у сучасній українській педагогіці сутності національного виховання як цілісної системи, яка є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання [2, 84]. Окрім основних принципів навчання і виховання (науковість, єдність навчання і виховання, системність і послідовність, доступність, індивідуальний підхід), концепція досконалого виховання у педагогічній спадщині К.Д.Ушинського виявляє відповідність основоположним принципам народності, природовідповідності та культуровідповідності.

Основними принципами, прийомами та методичними настановами педагогічного вчення К.Ушинського є наступні: 1) віра в розум дитини, чіткі вимоги до неї, врахування її інтересів, організація її самостійної роботи, продуманість всього процесу роботи; 2) обґрунтування всього процесу навчання і виховання на основі логічних роздумів у процесі пізнавальної роботи дитини, знайомство з навколишнім світом, зосередженість на ідейному пізнавальному боці курсу; 3) народний характер матеріалу, піклування про правильне мовлення учня; 4) поєднання наукової системи (її елементів) з дидактичними вимогами, відбір із наукової системи найосновнішого, найголовнішого, що є необхідним на даному рівні навчання, і роз’яснення цього дитині, не уникаючи і труднощів.

К.Ушинський важливого значення надавав тим методам і формам, які допомагали дитині у саморозвитку і самовихованні. Одним із таких методів є сократичний, суть якого педагог пояснює так: “Сократ не нав’язував своїх думок слухачам, а викликав запитаннями ряди суперечливих думок у світле коло свідомості, і спонукав їх або ж спростовувати одна одну, або ж узгоджуватися в третій думці, яка їх об’єднувала і просвітлювала.

…Наставник запитаннями лише звертає увагу учня на подібність чи відмінність тих уявлень, які уже були в пам’яті, але ніколи не поєднувались. Таким чином, у владу осмисленого сприйняття входить те, що випадково і уривками накопичувалося пам’яттю. Використовуючи сократівський метод, викликаючи в душі дитини два або більше уявлень, звертаючи увагу на протиріччя чи відмінності цих уявлень, наставник дає можливість учневі самостійно або з мінімальною допомогою, побороти протиріччя і обґрунтувати істину

Суб’єкти педагогічної взаємодії, якими є вихователь (учитель, наставник) і вихованець (учень), як зазначає А.Бойко, вступаючи у суб’єкт-суб’єктні відносини (взаємодію), сприяють розвитку особистісно-смислової системи виховання, в якій здійснюються гуманні, морально-естетичні відносини всіх учасників педагогічного процесу, що забезпечує повне саморозкриття потреб і можливостей учнів, педагогічної компетентності вчителів, формує їх взаємодовіру, взаєморозуміння і взаємоповагу, від чого залежить ефективність педагогічного процесу в цілому Саме таке розуміння відносин суб’єктів освітньо-виховного процесу виявляємо у педагогічній спадщині К.Ушинського. Це виявляється, перш за все, у вимогах педагога до особистості і професійної компетентності вихователя. К. Ушинський стверджує, що основу педагогіки, або мистецтва виховання становить “вивчення людської природи у її вічних основах, в її сучасному стані та в її історичному розвитку” Реалізувати цю вимогу мистецтва виховання зможе лише вихователь із зрілим практичним розумом, який К.Ушинський називає результатом самосвідомості. Водночас результатом свідомості К.Ушинський називає теоретичний розум – розсудок, який прагне усунути протиріччя і тим самим є рушійним принципом науки, в той час як практичний розум з його спокійним усвідомленням цих протиріч є основою практичної діяльності людини, педагогічної в тому числі

Здійснення особистісно зорієнтованої виховної взаємодії в процесі виховання ставить особливі вимоги до діяльності вчителя, його професійних та особистісних якостей. К.Ушинський висловлює переконання в тому, що успіх справи виховання залежить значною мірою від особистості вихователя: “Всяка програма викладання, всякий метод виховання, хоч би який він був хороший, не перейшовши в переконання вихователя, залишиться мертвою буквою, що не має ніякої сили в дійсності. Вихователь ніколи не може бути сліпим виконавцем інструкції: не зігріта теплом його особистого переконання, вона не матиме ніякої сили…вплив особи вихователя на молоду душу становить ту виховну силу, якої не можна замінити ні підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень” Афористичним є висловлювання К.Ушинського: “виховна сила ллється тільки з живого джерела людської особистості” При цьому педагог зазначає, що викладання, навчання є лише одним із засобів виховання, а “наставницька і виховна діяльність, можливо, більше, ніж будь-яка інша, потребує постійного захоплення” тобто душевної, емоційно забарвленої діяльності.

Треба зазначити, що основним критерієм ефективності досконалого процесу виховання К.Ушинський називає самосвідомість вихованця, яка, перш за все, робить людину відмінною від тварини. Самосвідомість − це здатність, говорить К.Ушинський, яка дає людині дар слова, свободу волі, моральність, прагнення досконалості, самовдосконалення, прогресу .

Макаренко

Визначаючи мету виховання, Антон Семенович Макаренко запитував: звідки випливає мета виховання, виховної роботи? Й відповідав: мета виховання випливає з наших соціальних потреб, з нашого суспільного життя. “Я під метою виховання розумію програму людської особистості, програму людського характеру, при цьому в поняття “характер” я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів і внутрішньої переконливості, і політичне виховання, і знання – абсолютно всю картину людської особистості; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особистості, до якої повинні прагнути”    Особливу увагу звертав Антон Семенович на питання мети виховання в сім’ї. В багатьох сім’ях, стверджував він, можна спостерігати цілковиту безтурботність у цьому питанні: просто живуть поруч батьки й діти. І батьки сподіваються, що все само собою вийде. У батьків немає ні чіткої мети, ні певної програми. Звичайно, в такому разі й результати будуть завжди випадкові, і часто такі батьки потім дивуються, чому це в них виросли погані діти. Ніякої справи не можна добре зробити, коли не відомо, чого хочемо досягти.

Кожен батько, кожна мати повинні добре знати, що вони хочуть виховати в своїй дитині. Й при цьому слід завжди пам’ятати: ви народили і виховуєте сина чи дочку не тільки для вашої батьківської радості. У вашій сім’ї і під вашим керівництвом росте майбутній громадянин. І якщо ви виховаєте погану людину, біда від цього буде не тільки вам, а й багатьом іншим людям, усьому суспільству.

Оскільки складовими мети виховання є насамперед та сукупність якостей особистості, необхідність яких визначається потребами суспільства, до таких якостей А.С. Макаренко відносив почуття приналежності до колективу, в якому даний індивід перебуває (навчається, працює), поваги до встановлених у цьому колективі норм життєдіяльності, поведінки; здатність дотримуватись правил і норм колективістського життя; відчуття рівності між членами колективу, ввічливість і взаємодовіра між його членами; прагнення бути корисним членом колективу; прагнення бути господарником, тобто вміти організувати свою роботу, роботу інших членів колективу, а також керувати цією роботою, вміти оцінювати її результати, бути охайним, життєрадісним і постійно дбати про свій фізичний, фізіологічний і нервовий стан, дбати про оволодіння достатньою сумою знань і навичок з мови, графіки, математики, природознавства й історії. При цьому видатний педагог наголошував, що рівень досягнутості виховання в кожному із вище перерахованих станів може бути як завгодно високим у залежності від індивідуальних талантів і нахилів виховання Отже, як бачимо, серцевиною системи виховання особистості в педагогічній діяльності А.С. Макаренка було його вчення про колектив. Саме в зв’язку з виховуючим впливом колективу на особистість вихованця великий педагог і вводить в обіг поняття середовища й характеру його впливу на вихованця. Він бачив, що кожна конкретна особистість завжди безпосередньо залежить як від самого середовища, в якому перебуває, так і від тих відносин, які складаються в даної особистості з оточуючими її умовами життя, в межах яких діють не тільки позитивні, а й негативні фактори. Тому завдання вихователя, стверджував А.С. Макаренко, насамперед полягає в такій організації процесу виховання, щоб вихованець був включений у систему основних відносин особистості й природи та навколишнього суспільного життя. Це досягається за допомогою участі вихованців у різних видах діяльності (навчальній, трудовій, суспільній, ігровій, організації побуту, споживання тощо). В цьому сенсі все життя вихованця (як і людини взагалі) становить собою не що інше, як складну систему різносторонніх відносин з навколишньою дійсністю. Певна річ, ефективність нашої виховної роботи прямо залежить від широти й багатства тієї системи взаємин у процесі виховання, яку проектує школа, вчитель, педагогічний та учнівський колектив.

Історична заслуга А.С. Макаренка полягає, зокрема, в тому, що він теоретично і практично визначив шляхи побудови такого виховуючого колективу, який створює найбільш сприятливі умови для всебічного розвитку особистості, підготовки її до життя, здійснення комплексного підходу до виховання. Виховуючий колектив, як його розумів Антон Семенович, ніби об’єднує силу різних впливів природи, суспільства, продуктивної праці на особистість, коли виховання досягається не словесними повчаннями, а тільки через життя, роботу, прагнення самого колективу.

До основних принципів виховання А.С. Макаренко відносив повагу і вимогливість, щиросердечність і відкритість, принциповість, турботливість і уважність, знання, вправи, загартування, працю, колектив, сім’ю, перше дитинство, кількість любові та міру суворості, дитячі радощі, гру, покарання й винагороду.

5.Зарубіжна педагогіка про мету виховання

Більшість напрямів сучасної зарубіжної педагогіки мету виховання вбачає в адаптації людини до умов постіндустріального суспільства з урахуванням жорсткої конкуренції на макро- та мікрорівнях. Водночас беруться до уваги глобальні проблеми, що загрожують людству нині й не зникнуть у майбутньому.

Педагогіка неопозитивізму метою виховання вважає підготовку індивіда до включення в систему індустріального виробництва, яке функціонує як добре злагоджений механізм. Прихильники цього напряму критикують попередні ідеали й еталони поведінки, пов'язані зі звичками і традиційними релігійно-моральними світоглядними орієнтирами, як такі, що не відповідають потребам сучасного динамічного суспільства.

Педагогіка прагматизму мету виховання особистості вбачає у пристосуванні її до життя, пропагує підготовку практиків, які вміють робити кар'єру, бізнес.

Педагогіка екзистенціалізму передбачає створення умов для "самореалізації" особистості, орієнтує на індивідуалізацію навчання як чинник реалізації природних задатків людини.

Гуманістична педагогіка, на противагу педагогіці неопозитивізму, ставить за мету виховання гуманіста, формування в особистості високих людських якостей, уміння встановлювати контакти, розуміти себе й інших людей. її представники акцентують на морально-психологічних аспектах міжособистісних стосунків, соціальному партнерстві, яке передбачає співпрацю людей різного соціального стану, якщо вони навчаться розуміти одне одного, йтимуть на взаємні поступки.

Загалом мета виховання в зарубіжній педагогіці зводиться до виховання законослухняної людини, яка поважає закони і норми моралі демократичного суспільства, знає свої права та обов'язки і відповідально ставиться до їх виконання.

6. Процес виховання, його специфіка

Виховання в школі відбувається у процесі навчання і в спеціальній виховній роботі з учнями в позаурочний час у школі та за її межами.

Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Специфіка цього процесу полягає передусім у Його цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості, епізодичності, хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив, на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об'єктивних чинників.

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Об'єктивними чинниками є особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема, перебудова економіки на ринкових засадах, особливості розвитку соціальної сфери, відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки, розширення сфери спілкування з іноземними громадянами, вплив природного середовища.

До суб'єктивних чинників належать соціально-педагогічна діяльність сім'ї та громадських організацій, навчально-виховна діяльність навчальних закладів, цілеспрямована діяльність засобів масової інформації, закладів культури, позашкільних установ, церкви.

7. Рушійні сили процесу виховання.

Рушійною силою процесу виховання є результат протиріч між потребами і наявним рівнем вихованості. Розрізняють зовні і внутрішні суперечності.

Зовнішні:

-  Невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї.

-  Зіткнення організованого впливу школи зі стихійним впливом оточення.

-  Між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя.

-  Між окремими впливами вчителів, які працюють в одному і тому ж класі.

До внутрішніх суперечностей належать:

а) суперечність між зростаючими соціально значущими завданнями, і можливостями, що обмежують спрямовані на їх розв'язання його вчинки та дії.

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця.

В) між можливостями розвитку людини і обмежуючими установами соціального життя.

8. Етапи процесу виховання. Управління процесом виховання

 Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу охоплює такі етапи:

1) визначення сукупності рис і властивостей особистості (певного ідеалу), які слід сформувати у вихованця.

2) вивчення індивідуальних особливостей вихованця (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, а також рис, які перебувають на стадії зародження.

3) реалізація програми виховання,;

4) спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості.

На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом.

Управління процесом виховання - діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.

Управління процесом виховання має спрямовуватися на формування гуманних взаємин між учнями. Тому важливо не лише навчити дітей бути доброзичливими й гуманними до однокласників, а й формувати організаторські навички, виховувати вимогливість до товаришів, непримиренність до порушень дисципліни і порядку в школі та за її межами. Воно спрямоване і на розвиток самостійності, ініціативності школярів. Для цього педагоги повинні націлювати учнів на самостійний пошук цікавих видів діяльності, самостійне забезпечення необхідних для їх здійснення умов, допомагають їм самостійно організовувати діяльність у школі та за її межами. Виховання самостійності, ініціативності школярів не повинне применшувати керівної ролі педагога як мудрого старшого друга і наставника дітей, налаштованого на співпрацю з ними.

Управління процесом виховання потребує постійного вивчення результатів виховної роботи, рівня вихованості учнів, виховних можливостей педагогічного колективу та батьківської громадськості, коригування змісту і методики виховного процесу з метою їх удосконалення.

За концепцією національного виховання психолого-педагогічний аспект готовності педагога до виховної діяльності поєднує в собі:

- високий рівень національної самосвідомості, знання національної психології та характеру народу, його культурно-історичних традицій, морально-етичної спадщини, історії та сучасного буття;

- втілення типових якостей рідного народу, його духовного, культурного і морального багатства; бездоганне володіння українською мовою;

- високий рівень професійної підготовки, широкий світогляд і наукову ерудицію, духовне багатство та емоційну культуру вчителя, прагнення до постійного самовдосконалення;

- любов до дітей і високу педагогічну культуру в єдності з наполегливістю, витримкою, педагогічним тактом;

- досконале володіння дидактичними, організаторськими, комунікативними, перцептивними, сугестивними, науково-пізнавальними здібностями;

- розвиток власної спостережливості, педагогічної уяви, оптимізму, здатність відчувати і позитивно впливати на емоційний стан учнів;

- мистецьке володіння словом, уміння чітко й точно формулювати, дохідливо, образно, емоційно передавати власні думки.

9. Функції виховання.

Отже, виховання має надзвичайно важливе значення для формування та розвитку особистості, воно повинно коригувати вплив спадковості й соціального середовища на людину шляхом формування її внутрішнього духовного світу. Водночас щодо дієвості виховання існують вкрай протилежні точки зору: від досягнення шляхом виховання будь-яких результатів (особливо на цьому наголошувала радянська педагогіка) до повного заперечення його можливостей. Наприклад, Гельвецій вважав, що виховання може все, а Вольтер – навпаки: «від усякого виховання, друже мій, рятуйся на всіх вітрилах».

Можна виокремити такі функції виховання у формуванні особистості:

організаційна – організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

ціннісно-орієнтаційна – визначення життєвих цінностей, настанов, змісту для розвитку та саморозвитку особистості вихованця;

профілактична – профілактика негативних впливів на розвиток і формування особистості;

попереджувальна – ізолювання особистості від несприятливих умов її розвитку.

Виховання і розвиток особистості діалектично взаємозв'язані, тобто перше не лише впливає на друге, а залежить від нього, бо друге визначає мету, зміст і методику першого. Водночас виховання має йти попереду розвитку, визначати основні його орієнтири.

10. Самовиховання, його сутність, умови, етапи, прийоми реалізації

Самовиховання - свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси.

Важливим аспектом самовиховання Є логічне мислення, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як Постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця, переконуючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими"

Процес самовиховання тривалий і охоплює такі етапи:

1) з'ясування педагогами ставлення учнів до процесу самовиховання.

2) поява в учня прагнення до самовдосконалення

3) початок систематичної роботи учня над собою у процесі реалізації програми самовиховання.

Зважаючи на особливості етапів самовиховання, класний керівник повинен кваліфіковано планувати свою виховну роботу з учнями.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою, до яких належать:

а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні учневі знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомогою переконати в правильності чи неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли;

б) самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: "Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися";

в) самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях;

г)самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання. Ефективний він за необхідності подолати негативні риси особистості;

ґ) самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися, працювати, з лінощами;

д) самоаналіз. Йому належить вирішальна роль у самовихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку;

е) практичні прийоми. До них належать прийом "крок уперед" - щоденне планування діяльності на наступний день; прийом "оцінювання прожитого дня" - аналіз учнем своїх дій, вчинків, недоліків;

є) "правила моєї поведінки". Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов'язків;

ж) самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від того, які риси особистості і в який термін він прагне сформувати чи подолати;

з) "упізнай себе". Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю характеристику;

і) "самохарактеристика" і "взаємо характеристика". Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі підготовлених у такий спосіб характеристик, що привчає учнів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними.